Сьогодні, 24 лютого 2025 року, минає три роки від початку повномасштабної війни в Україні. Три роки, які змінили нас усіх. Три роки болю, сліз, втрат, але й незламної віри, героїзму та любові до рідної землі. Цей день — не лише рубіж у календарі, а й момент, коли ми зупиняємося, щоб згадати, віддати шану і зібрати сили йти далі. Бо ми — живі завдяки тим, хто віддав усе, і сильні завдяки кожному, хто тримає стрій.

Захисники — серце України

Три роки тому, коли ворог ступив на нашу землю, ми побачили, хто ми є. Наші захисники — чоловіки й жінки, які стали щитом нації. Їхня мужність не знає меж: від перших боїв на околицях Києва до окопів Донбасу, від оборони Маріуполя до визволення Херсона. Вони йшли вперед, коли здавалося, що надії немає. Вони тримали позиції, коли земля горіла під ногами. Їхні очі бачили пекло, але їхні серця залишалися сповненими любові до нас усіх.

Є ті, хто повертається додому — з пораненнями, з медалями, з тихою гордістю в погляді. І є ті, чиї імена тепер викарбувані на пам’ятниках, у наших молитвах і в наших серцях. Вони — не просто герої. Вони — наші брати, сестри, сини, доньки. Кожен із них віддав частину себе, щоб ми могли жити. І ми не маємо права забути.

Живі — ті, хто тримає тил

Але війна — це не лише фронт. Це люди, які тримають нас разом. Волонтери, що ночами плетуть сітки й шукають бронежилети. Медики, які в холодних операційних під обстрілами рятують життя, витягуючи бійців із обіймів смерті. Вчителі, які вчать дітей у підвалах, щоб війна не вкрала в них майбутнє. Прості українці, які діляться останнім шматком хліба, відкривають двері своїх домівок і моляться за мир.

Ці три роки показали, що ми — не просто нація. Ми — сім’я. Кожен із нас — від малого до старого — став частиною великої боротьби. І в цій боротьбі немає маленьких ролей. Бо кожен, хто живе, працює, вірить, — тримає цю країну на своїх плечах.

Пам’ять про тих, кого немає

Є рани, які не гояться. Є біль, який не стихає. Тисячі наших найкращих віддали життя за те, щоб ми могли бачити небо над головою. Їхні голоси затихли, але їхня сила живе в нас. Ми пам’ятаємо юного солдата, який закрив собою побратимів. Ми пам’ятаємо дівчину-медика, яка до останнього рятувала поранених. Ми пам’ятаємо дітей, чиї життя обірвала ракета.

Кожен із них — це історія. Кожен із них — це Україна. І поки ми пам’ятаємо, вони з нами. Їхня жертва — не марна. Вона — фундамент нашої перемоги.

Гордість і надія

Три роки війни могли нас зламати, але замість цього вони нас загартували. Ми навчилися цінувати кожен день, кожну посмішку, кожен подих. Ми стали сильнішими, ніж могли уявити. І ми пишаємося — пишаємося тими, хто боронить кордони, тими, хто відбудовує зруйноване, тими, хто просто не здається.

У наших серцях — надія. Надія, що одного дня ми прокинемося без звуків сирен. Що наші діти гратимуться на подвір’ях, а не в укриттях. Що наші захисники повернуться додому — живі, здорові, з перемогою. Ця надія — не просто мрія. Це те, за що ми боремося щодня.

Ми йдемо далі

Три роки — це багато. Але це не кінець. Це лише частина нашого шляху. Ми не маємо права втомитися, адже за нами — правда, за нами — наші діти, за нами — майбутнє. Ми стоїмо пліч-о-пліч: захисники, медики, волонтери, кожен із нас. І ми переможемо. Бо ми — Україна.

Сьогодні згадаймо тих, хто віддав усе. Обіймімо тих, хто поруч. І пообіцяймо собі: ми дійдемо до кінця. Ми вистоїмо. Ми переможемо. Бо в нас немає іншого вибору — лише перемога. За нас. За них. За Україну.